Дж. Стейнберг: Давайте почнемо з Вашої книги з досить викликаючою назвою - «Не вчіть наших дітей вбивати». Будь ласка, розкажіть трохи про неї і про те, що Вас спонукало за неї взятися.
Д.Гросман: Мені хотілося б спочатку згадати про мою першу книгу. У ній йшлося про те, як зробити вбивство психологічно більш прийнятним... не для всіх, звичайно, а для військових. Наприкінці ж був невеликий главк, в якому говорилося, що методики, що застосовувалися в армії для навчання солдатів, зараз розтиражовані без всяких обмежень і використовуються для дитячої аудиторії. Це викликало тоді дуже-дуже великий інтерес. До речі, ту книгу стали використовувати як підручник по всьому світу: і в силових відомствах, і в армії, і в миротворчих програмах.
Потім я вийшов у відставку і повернувся додому. Це було в лютому 1998-го. А в березні того ж року в нашому містечку двоє хлопчаків - одинадцяти і тринадцяти років - відкрили пальбу і вбили 15 осіб. А я тоді якраз проводив тренінг з групою психіатрів, і мене попросили взяти участь у допиті вчителів. Так би мовити, по гарячих слідах, через лише 18 годин після того, як вони опинилися в епіцентрі наймасовішого вбивства в школі за всю історію Америки.
Я зрозумів, що мовчати більше не можна, і виступив на кількох конференціях, присвячених питанням війни і миру. А потім написав статтю «Наших дітей вчать вбивати». Її дивно добре прийняли. Саме сьогодні мені повідомили електронною поштою, що в Німеччині розійшлося 40 000 примірників цієї статті німецькою мовою. У нас вона була надрукована в таких відомих виданнях, як "Christianity Today" ("Християнство сьогодні"), "Hinduism Today" ("Індуїзм сьогодні"), "U.S. Catholic" ("Католики США"), "Saturday Evening P. Минулого літа однією лише «Christianity Today» розійшлося 60 000 примірників. Подібні речі свідчили, що люди відкриті для обговорення даної теми.
Тому я замислив нову книгу, запросивши до співавторства Глорію де Гаетано, одного з провідних експертів в даній області. Через рік, коли сталося масове вбивство в школі Літтлтона, книга вже була готова, і ми якраз шукали видавництво, яке б її надрукувало... Нам вдалося укласти договір з «Рендом Хауз» [1]. Книга вийшла в твердій палітурці, за три місяці, з жовтня по грудень, було продано 20 000 примірників...
Дж. Стейнберг: У першій главі Вашої книги недвозначно дається зрозуміти, що всі скільки-небудь серйозні медичні та інші дослідження, проведені за останні 25 років, свідчать про тісний зв'язок зростання насильства в суспільстві з показом насильства в ЗМІ. Ви не могли б розповісти про це детальніше?
Д.Гросман: Тут важливо особливо підкреслити, що мова йде саме про зорові образи. Адже літературна мова дитиною до восьми років в повному обсязі не сприймається, вона ніби відфільтровується розсудом. Усна мова по-справжньому починає сприйматися після чотирьох років, а до цього кора головного мозку фільтрує інформацію перш, ніж вона дійде до центру, завідувача емоціями. Але ми-то говоримо про зорові образи насильства! Їхня дитина в змозі сприймати вже в півтора року: сприйняти і почати наслідувати побаченого. Тобто в півтора року агресивні зорові образи - неважливо, де з'являються: на телеекрані, в кіно або в комп'ютерних іграх - проникають через органи зору в мозок і безпосередньо потрапляють в емоційний центр.
Наприкінці книги ми в хронологічному порядку перераховуємо відкриття в цій області. Цим питанням займалися Американська асоціація медиків (АМА), Американська асоціація психологів, Національний інститут психічного здоров'я тощо. Є велике дослідження ЮНЕСКО. А минулого тижня я отримав матеріали Міжнародного комітету Червоного хреста, які свідчать про те, що культ насильства, особливо моторошні, варварські методи ведення сучасної війни, прямо пов'язаний з пропагандою насильства в засобах масової інформації. У дослідженні, проведеному 1998 року в ЮНЕСКО, також говорилося, що насильство в суспільстві підживлюється насильством у ЗМІ. Накопичені дані настільки переконливі і їх так багато, що сперечатися з ними все одно що доводити, ніби куріння не викликає раку. Однак знаходяться безсоромні фахівці - в основному, проплачені тими ж ЗМІ - які заперечують очевидні факти. На заключному засіданні конференції в Нью- Джерсі, де були присутні ви з Денніс, раптом один такий тип встав і заявив: "А ви не можете довести, що насильство на екрані веде до зростання жорстокості в суспільстві. Це неправда, таких доказів немає! "
Нагадаю, що конференцію проводила Асоціація психологів Нью-Джерсі, філія Американської асоціації психологів, центральна рада якої ще в 1992 році постановила, що дебати на цю тему закінчені. А в 99-му Асоціація висловилася ще певніше, сказавши, що заперечувати вплив екранного насильства на побутове - це як заперечувати закон земного тяжіння. Говорити в присутності членів Асоціації те, що сказала ця людина, рівносильно тому, щоб стати на засіданні «Бнай Брит» і заявити: "А ви не можете довести, що Голокост був! Його взагалі не було! "
Дж. Стейнберг: Так такого «фахівця» потрібно було б відразу позбавити диплома!
Д.Гросман: Абсолютно з Вами згоден.
Дж. Стейнберг: Тепер трохи поговоримо про комп'ютерні «стрілялки». Я був вражений, дізнавшись з Вашої книги, що комп'ютерні симулятори, які використовуються в американській армії і в більшості силових відомств, нічим практично не відрізняються від деяких найбільш популярних аркадних ігор.
Д.Гросман: Тут нам доведеться зробити невеликий екскурс в історію. Під час Другої світової війни раптом виявилося, що більшість наших солдатів нездатні вбивати противника. Нездатне через вади військової підготовки. Справа в тому, що ми оснастили армію чудовою зброєю, проте солдат вчили стріляти по намальованих мішенях. А на фронті таких мішеней не було, і весь їхній вишкіл пішов на марку. Дуже часто солдати під впливом страху, стресу та інших обставин просто не могли застосувати зброю. Стало ясно, що солдатам необхідно прищеплювати відповідні навички. Адже ми не саджаємо льотчика в літак відразу ж після того, як він прочитав підручник, кажучи: «Лети». Ні, ми йому дамо спершу повправлятися на спеціальних тренажерах. Навіть у Другу світову війну вже існувало безліч тренажерів, на яких пілоти подовгу відпрацьовували техніку польоту.
Відповідно, виникла потреба у створенні тренажерів, на яких солдати вчилися б вбивати. Замість традиційних мішеней потрібно було використовувати силуети людських фігур. Такі тренажери виявилися надзвичайно ефективними. В останні роки стало зрозуміло, що навіть необов'язково виїжджати на стрільбища. Тобто, звичайно, корисно постріляти зі справжньої зброї, але це занадто накладно: тут і витрата свинцю, і екологічні проблеми... Для стрільбищ потрібно багато землі, багато грошей. Навіщо, якщо можна використовувати симулятори? Ось армія і перейшла на них. Морська піхота отримала ліцензію на право використовувати в якості тактичного тренажера гру «Дум». У сухопутних військах взяли на озброєння «Супер-нінтендо». Пам'ятаєте, була така стара гра в качине полювання? Ми замінили пластмасовий пістолет пластмасовою штурмовою гвинтівкою M-16, а замість качок на екрані з'являються фігурки людей.
Тепер у нас по всьому світу кілька тисяч таких тренажерів. Вони довели свою ефективність. В даному випадку наша мета - навчити солдатів правильно реагувати на загрозу. Адже якщо вони не зможуть відкрити вогонь, запанікують, то можуть статися страшні речі. Те ж саме стосується і поліцейських. Тому я вважаю такі тренінги корисними. Якщо ми даємо солдатам і поліцейським зброю, ми повинні навчити її застосовувати.
Втім, з цього приводу в суспільстві немає одностайності. Деяких людей шокують репетиції людиноубивства, навіть коли вони проводяться солдатами і поліцейськими. Що вже тоді говорити про необмежений доступ дітей до таких симуляторів! Це куди жахливіше.
Коли розбиралася справа Маквея, мене запросили в якості експерта в Урядову комісію. Захист намагався довести, що це служба в армії і війна в Перській затоці перетворили Тімоті Маквея на серійного вбивцю. Насправді ж все було з точністю до навпаки. За даними Бюро судової статистики, ветерани війни потрапляють до в'язниці набагато рідше, ніж не-ветерани того ж віку. Що немудрено, адже у них спрацьовують серйозні внутрішні обмежувачі.
Д.Свідь: Які?
Д.Гросман: По-перше, ми саджаємо за такі тренажери дорослих людей. По-друге, в армії панує сувора дисципліна. Дисципліна, яка стає частиною твого «я». А тут симулятори вбивства даються дітям! Для чого? Тільки для того, щоб навчити їх вбивати і прищепити їм пристрасть до вбивства.
Потрібно мати на увазі і наступну обставину: навички, отримані в стресовій ситуації, потім відтворюються автоматично. Раніше, коли у нас ще були револьвери, поліцейські їздили на стрільбища. З револьвера можна було зробити за один раз шість пострілів. Оскільки нам небажання було потім збирати з землі стріляні гільзи, ми витягали барабан, ссипали гільзи в долоню, клали в кишеню, перезаряджали револьвер і стріляли далі. Природно, в справжній перестрілці так робити не будеш - там не до цього. Але уявляєте? І в реальному житті у поліцейських після перестрілки кишені виявлялися сповнені стріляних гільз! Причому хлопці поняття не мали, як це вийшло. Навчання проходили всього два рази на рік, і півроку по тому копи автоматично клали порожні гільзи в кишеню.
Адже діти, які грають в агресивні комп'ютерні ігри, стріляють не два рази на рік, а щовечора. І вбивають всіх, хто потрапить в поле їх зору, поки не вразять всі цілі або не випустять всі патрони. Тому, коли вони починають стріляти в реальному житті, відбувається те ж саме. У Перлі, в Падуці і в Джонсборо - скрізь малолітні вбивці спочатку хотіли вбити когось одного. Зазвичай подружку, рідше вчительку. Але вони не могли зупинитися! Вони розстрілювали всіх, хто потрапляв їм на очі, поки не вражали останню мішень або у них не закінчувалися кулі!
Потім поліція їх запитувала: "Ну, гаразд, ти вбив того, на кого у тебе був зуб. А інших-то навіщо? Адже серед них були і твої друзі! " І діти не знали, що відповісти!
А ми знаємо. Дитина за грою-стрілялкою нічим не відрізняється від пілота за авіасимулятором: все, що в них в цей момент «закачується», потім буде відтворено автоматично. Ми вчимо дітей вбивати, підкріплюючи вбивство почуттям задоволення і призами! А ще вчимо радіти і потішатися при вигляді реалістично зображених смертей і людських страждань. Жахає безвідповідальність виробників ігор, що постачають дітей армійськими і поліцейськими тренажерами. Це все одно що дати в руки кожній американській дитині по автомату або пістолету. З точки зору психології - ніякої різниці!
Д.Свідь: А пам'ятаєте шестирічного вбивцю з Флінта, в штаті Мічиган? Ви написали, що це вбивство було протиприродним...
Д.Гросман: Так. Бажання вбити виникає у багатьох, але протягом всієї історії людства на це виявлялася здатним лише невелика жменька людей. Для звичайних, здорових членів суспільства вбивство протиприродне.
Скажімо, я - рейнджер. Але мені не відразу дали в руки M-16 і перевели в розряд суперкіллерів. На мою підготовку пішло багато років. Розумієте? Потрібні роки, щоб навчити лю
дей вбивати, прищепити їм потрібні навички і бажання цим займатися.
Тому, зіткнувшись з дітьми-вбивцями, ми повинні відповісти на дуже важкі питання. Тому що це нове, Деніс. Нове явище! У Джонсборо одинадцяті - і тринадцятирічні хлопці вбили п'ятнадцять чоловік. Коли цим дітям виповниться двадцять один рік, їх випустять на волю. Цьому ніхто не в силах перешкодити, адже наші закони не розраховані на вбивць такого віку.
А тепер ще й шестирічка. Вони в Мічигані думали, що застрахували себе від несподіванок, знизивши вік кримінальної відповідальності до семи років. Навіть семирічні, вирішила мічиганська влада, повинні відповідати перед законом як дорослі. А там візьми і з'явися шестирічний вбивця!
Ну, а через кілька днів після розстрілу у Флінті дитина у Вашингтоні дістала з верхньої полиці рушницю, сама її зарядила, вийшла на вулицю і дала два залпи по дітях, що гуляли. Коли в поліції поцікавилися, де він навчився заряджати рушницю - напевно, думали, що татко здуру показав - хлопчик простодушно заявив: «Та я від телевізора навчився».
А якщо повернутися до дитини з Флінта... Коли шериф розповів про подію його батькові, який сидить у в'язниці, той відповів: "Я як почув - мене мороз по шкірі продрав. Тому що я відразу зрозумів: це мій хлопець. Тому що мій хлопець, - додав він для посилення ефекту, - просто обожнював садистські фільми ".
Бачите? Зовсім крихта, а вже звихнувся від насильства в ЗМІ. А звихнувся він тому, що батько сидів і дивився криваві сцени, радів, реготав і потішався над смертю і людськими стражданнями. Зазвичай у два, три, чотири роки, та й у п'ять-шість років діти моторошно бояться подібних видовищ. Але якщо добряче постаратися, то до шести років можна змусити їх полюбити насильство. Ось у чому весь жах!
У другу світову війну японці використовували класичний метод вироблення умовного рефлексу, привчаючи людей отримувати задоволення від виду смерті і людських страждань, щоб потім ці люди могли здійснювати жахливі звірства. Японці діяли за методикою Павлова: показували юним, ще не обстріляним солдатам жорстокі страти, фактично бійню китайських, англійських і американських військовополонених. Причому змушували не просто дивитися, а сміятися, знущатися, глумитися над цими мучениками. А ввечері японським солдатам влаштовували розкішну вечерю, кращу за багато місяців, поїли саке, приводили дівиць. І у солдатів, як у собачок Павлова, вироблявся умовний рефлекс: вони привчалися отримувати задоволення при вигляді чужих мук і смерті.
Напевно, багато читачів Вашого журналу бачили фільм «Список Шиндлера». І сподіваюся, ніхто з них не сміявся під час перегляду. А ось коли такий перегляд влаштували для старшокласників у передмісті Лос-Анджелеса, кінопоказ довелося перервати, тому що діти реготали і потішалися над тим, що відбувається. Сам Стівен Спілберг, вражений такою поведінкою, приїхав, щоб перед ними виступити, але вони і його засміяли! Може, звичайно, це тільки в Каліфорнії так реагують. Може, вони там все «з привітом». Але ж і в штаті Арканзас, в Джонсборо, було щось схоже. Бійня сталася в середній школі, а поруч, за сусідніми дверима, навчаються старшокласники - старші брати і сестри дітей, яких зрешетили вбивці. Так от, за свідченням однієї вчительки, коли вона прийшла до старшокласників і розповіла про трагедію - а вони вже чули постріли, бачили машини «швидкої допомоги» - у відповідь пролунали сміх і радісні вигуки.
А дівчинка зі школи «Четем» - це теж у Літтлтоні, по сусідству зі школою «Коламбайн», де сталося чергове масове вбивство, ці дві школи ворогують між собою - написала мені, що коли по радіо оголосили про стрілянину і про те, що є жертви, четемські хлопці прямо-таки зайшлися від захоплення. Їх радісні крики були чутні на іншому кінці коридору, в учительській!
Наших дітей вчать отримувати задоволення від чужої загибелі, чужих мук. Напевно, і шестирічку з Флінта вже навчили. Тримаю парі, він теж грав в агресивні комп'ютерні ігри!
Дж. Стейнберг: Так, про це повідомлялося в новинах.
Д.Гросман: А знаєте, чому я не сумнівався щодо ігор? Тому що він зробив всього один постріл і відразу потрапив в основу черепа. Адже це важко, тут потрібна велика влучність. Але комп'ютерні ігри - прекрасне тренування. У багатьох з них, до речі, даються особливі бонуси за постріли в голову. Мабуть, найкраще ілюструє мої слова випадок в Падуці. Чотирнадцятирічний підліток вкрав у сусіда пістолет 22-го калібру. До цього він ніколи не займався стріляниною, а, вкравши пістолет, трохи попалив з нього на пару з сусідським хлопчиком за кілька днів до вбивства. А потім приніс зброю в школу і зробив вісім пострілів.
Так от, за даними ФБР, для середньостатистичного офіцера поліції нормальним вважається, коли з п'яти куль у ціль потрапляє одна. Маніяк, який минулого літа проник в дитячий садок в Лос-Анджелесі, зробив сімдесят пострілів. П'ять діточок постраждали. А це хлопець випустив вісім куль і жодного разу не схибив! Вісім куль - вісім жертв. З них п'ять влучень у голову, інші три - у верхню частину тулуба. Вражаючий результат!
Я навчав техаських рейнджерів, каліфорнійських поліцейських, які патрулювали швидкісні траси. Навчав батальйон «зелених беретів». І ніколи, ніде - ні в поліції, ні в армії, ні в кримінальному світі - не було таких досягнень! Адже це не відставний рейнджер типу мене. Це чотирнадцятирічний хлопчина, який до тієї пори не тримав зброї в руках! Звідки у нього така неймовірна, безпрецедентна влучність? Причому, як відзначають всі свідки трагедії, він стояв, як вкопаний, палячи прямо перед собою, не ухиляючись ні вправо, ні вліво. Таке враження, що він методично, одну за одною, вражав цілі, що з'являлися перед ним на екрані. Немов грав у свою погану комп'ютерну гру!
Це ж неприродно: випустити в противника всього одну кулю! Природно стріляти, поки противник не впаде. Будь-який мисливець або військовий, який побував у бою, скаже вам, що поки не підстрелиш першу ціль і вона не впаде, на іншу не перемикаєшся. А чого вас вчать відеоігри? Один постріл одна жертва, а за влучення в голову ще й бонуси.
Д.Свідь: У мене по ходу нашої розмови виникло ось яке питання. Ви, напевно, чули про скандал, пов'язаний з «Покемоном». Пам'ятаєте? У 1997 році... Процитую тодішній заголовок з «Нью-Йорк Пост»: «Японське телебачення скасувало показ...»
Д.Гросман: Так-так, я читав про це...
Д.Свідь: Увечері після перегляду мультфільму шістсот дітей було доставлено в лікарню з епілептичними нападами. Наступного ранку - ще сто. Тоді пропонувалися різні пояснення того, що сталося, але жодне не прояснило по-справжньому суті. Що ви про це скажете?
Д.Гросман: На цей рахунок нещодавно були зроблені заяви, якщо не помиляюся, Американською асоціацією медиків... Творці мультфільму використовували миготіння різнокольорових картинок на такій частоті, яка може викликати у дітей напад епілепсії. У цій галузі зараз йдуть активні дослідження, на які витрачаються мільярди доларів. Підбираються частоти, кольори, ритм миготіння кадрів - все необхідне, щоб скоріше «підсадити» дітей на телеглу. На це кинуті всі зусилля, задіяні всі досягнення сучасної науки. З «Покемоном», правда, злегка переборщили і зганьбилися. Але в менших масштабах подібні речі робляться щодня!
Нам достеменно відомо, що існує найтісніший зв'язок між пристрастю людини до телевізора і ожирінням. Про це повідомляли головні новинні канали, і ніхто цього поки не спростував. У чому тут справа? Перш за все, людина стає залежною від телебачення. Аддикцію викликає кліпова зміна кадрів. А образи насильства діють на дитячу психіку як найсильніший наркотик. Діти не можуть від них позбутися...
Тепер про ожиріння. Тут фокус не тільки в тому, що людина, яка прилипла до телевізора, веде сидячий спосіб життя. Найбільш творчі, винахідливі, розумні люди Америки за величезні гроші переконують вас і ваших дітей в тому, що переїдати добре, підбираючи потрібні частоти, потрібні кольори, потрібні екранні образи... Щоб ви накупили побільше солодкого. А це загрожує вже не тільки різким зростанням ожиріння, а й зростанням дитячого діабету! Він теж значною мірою обумовлений телебаченням.
А ось інший приклад. Є багато даних про вплив телебачення на розвиток анорексії та булімії. Наприклад, на Самоа і в інших таких же «райських куточках» ніхто не чув про такі психічні захворювання, поки туди не прийшло західне телебачення, а з ним - спотворений, збочений Америкою еталон жіночої краси. А як тільки прийшло - тут же з'явилися дівчатка, які в буквальному сенсі слова морили себе голодом, намагаючись відповідати американському стандарту.
Анорексія, булімія, ожиріння - таких масових проблем у дитячому підлітковому середовищі раніше не існувало! Це нові фактори нашого життя.
А є і зовсім ще невивчене захворювання - синдром гіперактивності з дефіцитом уваги. Однак навіть ті дані, що вже є, свідчать про потужний вплив телебачення на розвиток у дітей цієї хвороби. Уявіть собі дитину, яка і так-то погано вміє фіксувати увагу. А тут ще телевізор... Їх мізки забиваються миготливими кліповими образами. А коли в п'ять-шість років дітей віддають до школи і вчитель починає свої пояснення, то виявляється, що діти насилу сприймають розмірену усну мову, тому що звикли до швидкої зміни кадрів. Їм хочеться натиснути на пульт, перемкнути канал... Все, вони вже ненавчальні.
Потім ми починаємо напихати їх таблетками. Спершу самі посилюємо їх стан, плюємо на рекомендації Американської академії педіатрів, Асоціації медиків та інших компетентних організацій, які попереджали нас: «Не робіть цього!» А коли діти «злітають з котушок», підсаджуємо їх на таблетки! Ось і виходить кошмар.
Говорячи про «Покемони», ми не сказали найголовнішого. Так, телевізійники посилено маніпулюють дитячою свідомістю, спеціально так підбираючи образи, кольори і частоту зміни кадрів, щоб перетворити телебачення на найсильніший психоактивний фактор, що викликає розвиток у дітей залежності. Але я хочу особливо підкреслити те, що в основі цієї залежності лежить насильство. Дітей напихають жорстокістю, а жорстокість, як і нікотин, викликає звикання. І як у нікотину, у неї є побічні ефекти. Це страхи, підвищена агресивність і, як наслідок, особливо тяжкі злочини.
Д.Свідь: Схоже, ви не піддалися на пропаганду «Ініціативи проти насильства», активісти якої запевняють, що є діти з вродженою жорстокістю. І що якщо їх вчасно виявити, тоді буде легко знаходити злочинців. У Вірджинії навіть почали будувати в'язниці «на виріст», заздалегідь збільшуючи число камер у розрахунку на майбутній приріст чисельності злочинців з цієї категорії населення.
Д.Гросман: Я скажу так: можливо, якийсь крихітний відсоток населення дійсно схильний до жорстокості. Я цього не стверджую, а просто роблю допущення. Але тоді цей відсоток не повинен змінюватися з плином часу, з покоління в покоління. Адже вроджені особливості - це якийсь стандарт, щось стабільне, нормальне. Як будь-які генетичні відхилення. Але коли ви бачите вибух насильства, має сенс припустити, що з'явився новий фактор, що впливає на природний хід речей. І запитати себе: "Що це за фактор? Яка змінна змінила константу? "
Зрозумійте одну просту річ: у розмові про тяжкі злочини зараз безглуздо спиратися на статистику смертності. Сучасні медичні технології дозволяють з кожним роком рятувати все більше людей. Рана, від якої у другу світову війну помирало дев'ять осіб з десяти, вже не вважалася смертельною у в'єтнамській кампанії. Вже тоді дев'ять осіб з десяти, які отримали подібні поранення, залишалися живі. Якби ми жили, як у 30-ті роки минулого століття, коли пеніцилін, автомобілі, телефон були доступні далеко не всім, смертність від злочинів була б удесятеро вищою, ніж зараз. Краще аналізувати статистику спроб вбивства. У цьому плані, з поправкою на приріст населення, рівень тяжких злочинів у середині 1990-х зріс порівняно з серединою 1950-х у сім разів. В останні пару років він трохи знизився - в основному, за рахунок п'ятикратного збільшення тюремних термінів і успіхів в економіці - але все одно ми в шість разів частіше намагаємося вбити один одного, ніж у 1957 році. І не тільки ми. У Канаді, порівняно з 1964 роком, кількість спроб вбивства зросла в п'ять разів, а замахів на вбивство (у нас такої класифікації немає) - в сім. За даними Інтерполу, за останні 15 років число тяжких злочинів у Норвегії та Греції збільшилося майже в п'ять разів, в Австралії та Новій Зеландії - майже в чотири. У Швеції за тією ж категорією злочинів зростання триразове, а в семи інших європейських країнах - дворазове.
Причому в таких країнах, як Норвегія, Швеція і Данія, рівень тяжких злочинів зберігався незмінним майже тисячу років! Такого, щоб тяжкі злочини зросли в два, а то і в п'ять разів всього за 15 років, взагалі не спостерігалося! Це небувалий випадок. Так що обов'язково потрібно запитати себе, що за новий інгредієнт з'явився в старому «компоті». І зрозуміти, що цей інгредієнт ми додали самі. Ми ростимо вбивць, ростимо соціопатів.
В Японії за один 1997 рік рівень підліткової злочинності зріс на 30%. В Індії за 15 років кількість вбивств на душу населення подвоїлася. Подвоїлося всього за 15 років! Тільки уявіть собі, що це означає для такої багатонаселеної країни! В чому справа? А в тому, що незадовго до цього в кожному індійському селі з'явився телевізор, і жителі стали вечорами збиратися, дивитися бойовики та іншу американську погань. Та ж сама історія сталася в Бразилії та Мексиці. Там теж вибух злочинності. Вони везуть до нас звичайні наркотики, а ми до них - електронні. І ще невідомо, які наркоторговці гаже. Коли президента американського телеканалу CBS запитали після бійні в Літтлтоні, чи причетні до події засоби масової інформації, він відповів: «Якщо хтось думає, що мас-медіа тут ні до чого, то він повний ідіот».
Стало бути, вони знають! Знають, що роблять - і все одно продовжують торгувати, як наркобарони, смертю, жахом, деструктивними ідеями. Купка людей на цьому збагачується, а вся наша цивілізація опиняється під загрозою...
Д.Свідь: Ви багато їздите по країні. Скажіть, у нас багато хто готовий боротися з відеоімперією? Я маю на увазі, легальними методами.
Д.Гросман: Якщо говорити про агресивних відеоіграх, то багато американців проти їх застосування навіть у поліції і в армії. А вже з приводу дітей взагалі не може бути різномислення: дітям вони не потрібні. Тепер про те, як нам слід діяти. По-перше, ми повинні людей освічувати. По-друге, удосконалювати законодавство. Я завжди кажу: «Коли заходить мова про захист дітей, навіть найліберальніші з нас розуміють, що необхідні закони». Потрібні закони, що забороняють дітям мати зброю? Звичайно, потрібні. Потрібні закони, що забороняють продавати дітям тютюн, спиртне, порнографію? Так, звичайно. З цим ніхто не сперечається. Тепер скажіть: в реальності діти при бажанні можуть роздобути у нас порнографію, сигарети або алкоголь? Безумовно, можуть. Але чи означає це, що закони марні? Ні, не означає. Закони потрібні, але це лише частина вирішення проблеми.
Нам необхідно вдосконалити систему градацій, розроблену індустрією відеоігор. А то виходить, що порнодільці згодні із забороною продавати порнографію дітям, виробники сигарет, спиртного, зброї теж не оскаржують такі заборони щодо дітей, і тільки виробники агресивної відеопродукції не згодні. Вони кажуть: "Ми продаємо ігри, тому що люди їх купують. Цього добра так багато, тому що американцям воно потрібно. Ми просто підкоряємося законам ринку ".
Але насправді це зовсім не закони ринку, а логіка наркоторговців і сутенерів. Хоча навіть наркоторговці і сутенери зазвичай не лізуть до маленьких дітей.
Крім того, за медіа-насильство треба штрафувати. Так, за конституцією ми маємо право пити спиртне. У нас є спеціальна поправка, що скасувала «сухий закон». І право на носіння зброї у нас є. Але ніхто не говорить, що наші конституційні свободи в області носіння зброї або споживання алкоголю поширюються на дітей. Права продавати дітям спиртне або револьвери у нас немає. Нам абсолютно необхідно відрегулювати систему штрафів і в області відеоігор, інакше нас чекає купа проблем.
І третій захід, крім освіти і законодавства, це судові позови. Після вбивства в Падуці федеральний уряд пред'явив виробникам комп'ютерних ігор позов на 130 млн. доларів. І судовий процес розвивається цілком успішно.
Зараз такого роду тяжби затіваються по всій Америці. У нас найнадійніші автомобілі, найнадійніші літаки, найбезпечніші в світі іграшки, тому що, якщо нам починають збувати неякісний товар, ми вчиняємо фірмам судові позови. Тому ми просто зобов'язані впливати на виробників ігор і донести цю думку до пересічних американців.