У 1910-ті Німеччина боролася в Першій світовій війні, в 1930-ті готувалася до Другої світової, а 1920-ті стали золотими для її культури.
Життя у Веймарській республіці, що існувала з 1919 по 1933 рік, було максимально непростим. Версальський договір поставив Німеччину в жахливе становище. Політики, які не звикли до демократії, просто не розуміли, що робити, а інфляція була настільки страшною, що оклеїти стіни купюрами було дешевше, ніж купити шпалери. Проте мистецтво того часу не тільки продовжувало розвиватися, а й випередило кілька країн-переможців, подарувавши світу такий напрямок, як «нова речовість».
Після виснажливої війни і довгого життя в умовах тоталітаризму змучені німці нарешті відчули себе вільними. Багато хто поглянув на світ по-новому, і цей погляд позначився в музиці, літературі, театрі та живописі. Це призвело до того, що під час існування Веймарської республіки Німеччина стала центром європейського експресіонізму. Триптих «Війна», Отто Дікс. Джерело: wikipedia.org
Звичайно, найяскравіше це проявлялося саме в образотворчому мистецтві. До середини 1920-х воно, як і багато інших сфер культури, було пронизано спогадами з фронту. У цей час найчастіше зображувалися «маленькі люди», які уявили перед жахливим ликом війни. Після 1925 року, коли економіка стабілізувалася, основною течією в німецькому живописі стала «нова речовість». Художники будували модель кришталево ясного і детально опрацьованого світу, прагнучи показати, наскільки бездушною і механічною була дійсність. Цей дивний напрямок поєднував реалізм зі схильністю до абстракції та стилізації, чому при погляді на такі картини ставало некомфортно. Течія розділялася на два крила: праве, яке прагне довоєнного неокласицизму, і ліве, яке займалося соціальною критикою і карикатурою. Пізніше роботи художників лівого крила були названі нацистами «дегенеративним мистецтвом» і підлягали знищенню. Художниками лівого крила були Отто Дікс і Макс Бекман. Еріх Марія Ремарк. Джерело: wikipedia.org
Приблизно такі ж тенденції простежувалися і в літературі Веймарської республіки. Якщо на картинах зображувалися жахи війни, то в книгах німецькі письменники говорили про її безглуздість, про абсолютно непотрібні жертви, які вона приносила, і закликали народ до миру. Найвідоміший приклад - роман Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін». З середини 1920-х в літературу стали приходити нові жанри, популярність знайшли інтелектуальний, історичний і соціально-психологічний романи. Також, щоб підготувати німців до тоталітаризму 1930-х, публікувалася націоналістична література, яка прославляла кайзерівський режим і військові традиції.
Німецька музика того часу ділилася на авангард і неокласицизм. Твори авангардистів були складними у всіх сенсах і рівнялися на «нову віденську школу». Неоклассицисти ж слідували заклику Ігоря Стравінського «Назад до Баха», прагнучи об'єднати музичний досвід минулого з сучасними способами вираження. Все це було тісно пов'язано з «новою речовиною». Серед видатних композиторів Веймарської республіки можна виділити Пауля Хіндеміта і Курта Вайля.
Також у 1920-ті роки в Німеччині активно розвивався театр, для якого цей час став часом інновацій. Так, їх широко використовував керівник «Німецького театру» в Берліні Макс Рейнхардт. Режисер сміливо експериментував, використовував у постановках музику, скульптури і пантоміму. Згодом така театральна модель отримала назву синтетичного театру. Також знаковими режисерами можна назвати Бертольда Брехта і Ервіна Піскатора. Брехт хотів поширювати революційну ідеологію через театральні вистави, він прагнув вселити людству зневіру в зумовленість долі. Піскатор же був основоположником документалізму, використовував у виставах шматки кінофільмів і кінохроніки. Майже всі його постановки мали політичний контекст, багато хто і зовсім був передвиборчим, тому зараз його вважають одним з творців політичного театру.
У кінопромисловості панували великі компанії, що дозволило оновити техніку і розширити мережу кінозалів. В результаті фільми показували майже постійно. При цьому кіно не було особливою розкішшю, переважно кінотеатри відвідували робітник і середній класи. Популярністю користувалися багато жанрів, починаючи комедіями і закінчуючи фантастичними жахами, творцями яких можна вважати режисерів Роберта Віне і Фрідріха Вільгельма Мурнау. Їхні фільми ще довгий час вважалися найбільш зловісними в світі. Проте всі картини були німими, а виробництво звукового кіно почалося лише в середині 1920-х, і вже в 1930-му на екрани кінотеатрів вийшов 101 звуковий фільм. Саме в 1920-х у Німеччині вперше в кіно знялася знаменита актриса Марлен Дітріх.